Все Категории

Книга Кейроку

Книга Кейроку

Поиск
18 авг. 2022, 07:0418.08.22
08.06.21
6

Книга Кейроку

У темних та покинутих закутках найбільшої темниці Кейроку, куди ніколи не проникало світло, ледь відчувалося життя. Здавалося, що в такому місці вижити не зможе ніхто. Власне, так воно й було. Лише кілька в’язнів трималися за примарну надію на порятунок, обманюючи себе, що це взагалі можливо.

У в’язні, що сидів у найвіддаленішій камері, важко було впізнати високого та могутнього воїна, чиє ім’я наводило жах на ворогів. 

Після довгих років служби королю, він став жертвою власної відданості та чесності. Та навіть у такі скрутні часи він не відмовився від власних переконань, хоча й змінив своє ставлення до власного старшого брата, який запроторив його сюди.  

Маючи багато часу для роздумів, колишній лицар подумки часто повертався на кілька років, щоб раз у раз картати себе за всю шкоду, заподіяну невинним жителям Телерії.

Раптом яскраве світло заповнило камеру. У цьому забутому всіма богами місці ніколи не було так світло, тому лицар відчув нестерпний біль в очах. Намагаючись хоч трохи розплющити їх, він крутив головою з надією знайти темний закуток. 

“Ти скоро звикнеш”, почувся голос. Мелодійний та приємний, він луною пронісся поверхом, заринаючи у кожну камеру. Лицар спробував зрозуміти, з якого боку доносився звук, але все було марно. Здавалося, що голос створив сферу, в якій не було нічого, крім нього. Лише бездоганний, неповторний звук, що заколисував з кожною секундою все більше.

Згодом світла ставало все менше, і лицар вже міг розрізнити обриси свого вимушеного житла останні пів року. Проста дошка, що була замість ліжка, невелике вікно під самою стелею - ось і все багатство. Зрештою, темрява повернула собі територію, залишивши тільки невеликий потік досі яскравого світла. Але тепер лицар зміг розібрати силует всередині цього потоку. Вся ця демонстрація була дуже знайомою, але лицар ніяк не міг згадати, де саме він бачив подібне. Залишків сили не вистачало для того, аби мозок дістав зі своїх глибин хоч якусь згадку про це світло.

“Не напружуйся”, знову звернувся до лицаря голос, немов знав, про що той думає. “Ти згадаєш”.

Лицар здивовано дивився на світло, і спогади куцими уривками малювали перед очима нечіткі зображення. Голова неймовірно боліла, очі, здавалося, луснуть.

“Я… не можу…”, чоловік намагався говорити, втім слова давалися йому важко. Кілька днів без їжі та води давали про себе знати.

“Зовсім скоро це мине, повір мені”, заспокійливо промовив голос.

Чоловік всіма силами намагався згадати, де він чув цей голос. А в тому, що він точно його чув раніше, сумнівів не було. 

“У нас не дуже багато часу, Темрява стає сильнішою з кожною миттю. Тобі треба згадати своє минуле, Екуесе”.

Чоловік застиг, не в змозі вимовити й слова. Дихання перехопило, а в очах з’явився страх змішаний із сумом. Колись давно він знав людину з таким ім’ям. Колись дуже давно…

“Цієї людини… вже… нема”, важко промовив чоловік - кожне слово давалося надто складно.

“Ти помиляєшся, лицарю. Прийшов час тобі повернутися”, світло помалу розсіювалося, що дало змогу чоловіку нарешті побачити свого візитера. Зрозумівши хто саме перед ним, в’язень впав на коліна, боячись підняти очі.

Руде волосся, шолом та наплічники, прикрашені крилами, золоті та блискучі обладунки, аура світла та чарівний голос. Ніяких сумнівів не залишалося - перед ним найближча служниця самої богині світла Лумайї.

“Великий Арбітре, пробачте мені мою поведінку”, майже шепотів в’язень. 

“Мені непотрібні твої вибачення”, голос Арбітра звучав тихо, але твердо. “Мені потрібна твоя вірність та вміння”.

“Чим я можу служити Лумайї?”, голос чоловіка став впевненішим.

“Ти все виправиш, Екуесе”, турботливо, наче мати, промовила Арбітр. І в’язень заплакав. Проти своєї волі він почав згадувати те, що волів би забути назавжди.
 

Далі буде...

Просмотры
41
Комментарии
0